Необхідність роботи ,,Філософія пересічного українця’’ викликана тим, що український народ, ставши знову державним, не спрямував свої зусилля на утвердження своєї незалежності у всіх її проявах: духовних, культурних, політичних, економічних.
У своїх судженнях і висновках я орієнтувався на висловлювання французького філософа Гельвеція, який писав, що знання принципів легко відшкодовує незнання деяких фактів.
У кінці 20 століття совєтське суспільство, витвір більшовизму, переобтяжене деклараціями і декораціями, зледащіле й збайдужіле розпалося. Постало питання: як жити далі, за якими правилами, як позбутися рецидивів минулого, як не стати жертвою лихваря і, зрештою, з чого українцям починати?
У своїх намаганнях відповісти на такі доленосні питання я виходив з того, що головними дієвими особами у боротьбі людини за краще місце під сонцем є збірні особи - спільноти. Такими спільнотами головним чином виступають родові утворення - народи. За своїм наповненням вони подібні до питної води, яка не може бути як брудною, так і дистильованою. Тобто, народ не є суто етнічним утвореням, але і не етнічно расовою мішаниною.
На мою думку правильне розуміння природи народу, його національної сутності дає ключ до розв’язання проблем в яких він пов’яз і суспільство вцілому. Як найвища суспільна категорія, народ-нація є відправним пунктом у визначенні, що є правильним, а що хибним в організації життєдіяльності громадян, суспільства, держави. Відповідно, антинаціональну діяльність слід сприймати як таку, що спрямована на дезорганізацію життя українського народу і його держави.
Отже головна проблема, яка піднімається у цій роботі - питання «хто ми є всі разом?». Яку спільноту складає наше,,разом'' його межі - чи природного вона походження (чи відповідає спільнота законам світобудови?), яка схема влади приймається.
У своїй роботі я намагався визначити, яким українське „разом” має бути відповідно до питомої (глибинної) природи українця, відповідно до вимог часу (спроможності нації сприймати цивілізаційні зміни). Намагався знайти відповідь на питання чому значна частина українців байдуже, а то й вороже ставиться до свого споконвічного: власної культури, традицій, моралі, власного засобу спілкування, цих природних складників національного життя. Віддаючи їх на поталу запроданцям і зайдам, сприяють підмінам, зокрема національної мови, московською (русскім язиком) - засобом вихолощення національного змісту, засобом прищеплення глобалізаційної свідомості.
Наступне, що потребує відповіді - це чому природна потреба людини бути господарем на своїй землі, захищати свою самобутність - своє оригінальне бачення життя, свою національну гідність, без чого інстинкт самозбереження народу в ній не спрацьовує, сприймається значною частиною українців негативним явищем?
Відповідно постає питання «що це – природний процес старіння і вмирання нації чи самоліквідація українців як народу внаслідок ідеологічного отруєння, інформаційної диверсії?».
Закарбувалося в пам’яті висловлювання, яке довелося почути на межі 40-х і 50-х років від фронтовиків у своєму селі на херсонщині, що звучало так: «нищать руський народ». Це висновок людей, що бачили наслідки голодоморів, пройшли війну. Воюючи на різних фронтах у різний час вони бачили одне і теж – масову загибель людей. Після війни, працюючи разом в артілі «Труд інвалідов», вони згадували важкі часи і мимоволі творили такий собі колективний розум, що дійшов вищезазначеного висновку. З того часу мало, що змінилося. Руйнування Руси-України продовжується. Її недруги досягають своєї мети, діючи в режимі «приспати, не сполохати жертву, не пробудити в українців інстинкт самозбереження».
За право бути Людиною, а не бути для когось ,,росходним матєріалом’’, жити в достатку і безпеці треба боротися і це не є відкриттям. Але, які чинники спонукають до боротьби, як боротися, що сприяє успіху є непростим питанням і його розв’язання вимагає від українців значних зусиль. Необхідно мати відповідь на питання ,,які риси характеру українця сприяють успішній взаємодії, які лишаються осторонь суспільного життя, а які гальмують його розвиток?’’. Зокрема, розглянути ті риси, що блокують його волю, заважають йому докопуватися до суті посталої проблеми.
У цій роботі є спроба відповісти на питання - як змінити сьогоднішній стан речей з його невідповідністю – багата українська земля і бідне, духовно і матеріально життя значної частини українського суспільства, з чого слід починати зміни. Загалом відповідь грунтується на тому, що українцям потрібно іти своїм національним шляхом, де любов до своєї землі, свого народу, своєї культури є визначальними. Це той шлях, де життя є значно цікавішим і змістовнішим, і значно безпечнішим. Що ж до позанаціонального шляху то там домінує глобалізаційна свідомість, а отже втрачається сенс національних інтересів і українцям про власний розвиток та самоствердження годі й мріяти.
Далі у роботі йдеться про те яку спадщину маємо, зокрема таке явище як блудний син, наслідки криміналізації, вплив минулого на сьогодення і майбутнє, роль національних меншин в суспільстві, державі, що протиставити тим людям які діють за принципом ,,перемагає той хто нічим не гребує’’. Мова йде також про нагальну потребу формування національної провідної верстви, адже СССР хоча і розпався та лжепровідники як і послідовники біблійного героя Хама не щезли і руйнівний вплив на суспільство зберегли. Не очолюваний національними лідерами народ слабко поєднаний духовно. Нація не поєднана національними інтересами та спільною метою, уподібнюється натовпу.
Автор нагадує, що захист від посягань на життя українського роду вимагає знань про будову нації, її сутність. Відсутність чіткого розуміння мети, як і якими засобами, під чиїм проводом її досягати, утримує українців від боротьби. Без знань принципів на яких вибудовується нація, боротьба українців за місце під сонцем не може бути осмисленою і цілеспрямованою, а отже і результативною.
Аргументи та відповіді на поставлені запитання спрямовані на те, щоб відповісти на головне: „що необхідно для того, щоб українська держава і за своїм змістом, і назвою була українською, була спроможна себе захистити, була опорою і захистом для своїх громадян, працювала на себе на свої національні інтереси, щоб врешті-решт Русь в особі України повернулася на світову арену впливовою державою».


Робота ,,Філософія пересічного українця’’ спрямована на розв’язання питання минулого і сьогодення - які внутрішні і зовнішні причини заважають українцям бути злагодженою природною командою – Нацією. Командою, яка, змінюючи протиприродний стан зверхності в Україні чужого способу життя на зверхність українського, набуває здатності дієво захищати свої національні інтереси, стає значущою у цьому світі силою, стає справді незалежною. Без чого про успішний розвиток, самоствердження нації, її конкурентність і безпеку не можна говорити серйозно.
Людство перебуває в постійній боротьбі, бо так влаштований світ. Народи створюють свої держави, їх правителі, вибудовуючи імперії, вдаються до різних хитрощів, не гребують будь якими засобами щоб примусити інші народи працювати на себе, на велич своєї імперії. Ці реалії українцям треба прийняти незаперечною умовою свого подальшого існування і розвитку.
У боротьбі держави за місце під сонцем недостатнє усвідомлення її громадянами справжніх причин слабкості свого суспільства є причиною того, що українська держава, маючи величезний потенціал для розвитку, пасе задніх. Зогляду на ситуацію в державі, а це торкається і політики, і економіки тим паче культури то це все є наслідками маніпуляцій свідомістю громадян, безкарності ошуканців. Маніпуляціями займаються політики, що служать своїм зарубіжним господарям і люди приватні та кланові інтереси яких є протилежними національним інтересам.
Отже, українцям як основі суспільства і суспільству взагалі, необхідно виходити з стану маніпульованих, лишити маніпуляторів благодатного грунту. Для цього треба розвіяти фальшиві аргументи недругів українського народу, зруйнувати їхню доказову базу і подати аргументи, які нададуть українцям впевненості в своїй правоті, на своїй землі, у своїй державі. Лише за умов своєї незалежності українці реалізовуватимуть свої позитивні якості, набуватимуть шани в інших народів.
Щоб бути незалежними - протистояти засиллю чужого, здавалося б і підстав вдосталь і можливостей не бракує. Для реалізації цієї мети в Україні розумних людей є чимало. Щоправда це, якщо дивитися на них порізно. Але якщо поглянути на всіх разом, на їхні справи то виникає багато запитань. Найважливіше з них – що необхідно цим розумним людям для виконання свого природного призначення – бути провідною верствою свого народу.
Кожен народ, несучи свою історичну місію, водночас виборює собі краще місце під сонцем. Відповідно провідники нації мусять дати відповідь на питання пересічного українця, стосовно боротьби народів, «навіщо це треба і що це дає?». Відповідь знаходиться у простій істині; «хочете миру і достатку та поваги до себе – примусьте інших Україну поважати.
Неспроможність людини давати миттєву і всеохоплюючу відповідь цьому постійно мінливому світові змушує її спиратися на знання, досвід, на вміння ними послуговуватися. Кожен нород має свою історію, свій життєвий досвід. Слід звернутися до послання Т. Шевченка „ І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”, де є такі слова „Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя”. Мати свого пророка, настанови своїх мудрих людей, а жити чужим розумом і є відповідь на питання: чого бідні і беззахисні?
Після розпаду великої „маліни” СССР і здобуття Україною незалежності відновлення її державності українофоби під гаслом „хохлов надо наказивать” посилили свою антиукраїнську діяльність та розпочали підривну антидержавну. Їхні засоби - сіяти розбрат, зневіру людей у своїх провідниках, у своїй силі, у своєму народові, зневагу до своїх пращурів, до своєї історії.
Підсовуючи українцям чужий спосіб життя з його: логікою, світоглядними засадами, засобом комунікації антиукраїнство збиває їх з національної системи стосунків і зводить до хаотичних. У такий спосіб недруги блокують соціальний інтелект нації, отримуючи від того хаосу значний матеріальний зиск і велику моральну втіху. Роблять це хитро, а саме через збереження дії, так би мовити, московського статуту в українському монастирі, видаючи Московщину за справжню Русь. Цьому сприяє та хибна думка, що українці і московити споріднені народи. Дається в знаки закладена московськими попами і більшовицькими ідеологами у свідомість людей штучна (маніпулятивна) конструкція суспільства і держави.
Прив’язаність до московських цінностей унеможливлює самостійну поведінку як українського громадянина зокрема, так і українського суспільства взагалі. Віддаючи своє національне на поталу чужинцям і запроданцям, підміняючи його штучним, нерозважливі українці обмежують можливості свого народу особливо того, що торкається перспективи. За таких умов внутрішні деструктивні сили безкарно руйнують націю (основу суспільства), а зовнішні, координуючи дії останніх, підпорядковують життя українського суспільства власним інтересам. Економіка податковими поборами та корупцією була загнана в тінь, а лихвар, мафія стали головними дієвими особами. Значна частина українців знову виявилась поза грою бо забули, що в цьому світі ніхто нікому не дає спокійно жити.
Через такий викривлиний стан свідомості відбулася зміна лише форми бандитизму (державного на олігархічний), де засобом насильства стає капітал.
З цих причин українська держава залишається у зоні ризику, де є небезпека втрати незалежності і свого існування. Нині етнічній Русі, яка сьогодні зветься Україною, загрожує смертельна небезпека. Адже народ, його освічена верства не зробили належних висновків з попередніх трагедій. Особливістю минулих трагедій є те, що вони (якщо не вживати запобіжних заходів) мають властивість повторюватися. Характерним прикладом для висновків, були події першої половини 20 ст., де українці зазнали величезних втрат. Прояв таких явищ, як геноцид, етноцид, біологічний підрив нації, щодо українців це історичний факт і не випадковість, та у свідомості значної частини українців ця трагедія фактом не стала. Причини трагедій та їхнє забуття слід шукати в тріаді: релігії, історії, ідеології.
Нині небезпека йде від глобалізаційних процесів (нівелювання народів). Зокрема, це небезпека знову слугувати послідовникам справи великого глобалізатора – Чингісхана. Його ідею єдиного хазяїна для всього світу (східний варіант глобалізації), єдиної універсальної держави з ординських часів, мов естафету, «достойно» продовжує нести Московія - хранитель ідейного і територіального спадку Чингісхана. Складається враження, що дух орди не вивітрився і, що це він на бувших теренах Золотої Орди невидимою силою єднав і єднає людей то в Російську, то совєтську імперії, то в СНГ, то ще у якусь біду.
Так у свій час багато хто з українців, приставши до Московії, гадали, що будуватимуть спільну з москалями православну державу. Але будували вони чужу «отчізну», забувши про свою Русь, свою Україну. Будь-які спроби українців виправити становище подавалися і надалі подаються російством (і зросійщеними також) як зрада. Адже поцуплене так не хочеться повертати. Вони - ,,старшіє брать-Я’’ впевнено і щиро стверджують ,,що все то те й було наше’’ ,,а не згодні, то від вашої незгоди ще гірше вам буде’’. Тут їх слова не розходилися з ділом.
Обов’язок провідної верстви – проаналізувавши минуле, усвідомити цей стан речей і донести його до широкого українського загалу. Довести, що масове винищення українців не було випадковістю, збігом обставин, а геноцидом. Необхідно пробудити в українського народу інстинкт самозбереження, готовність захищати Україну!
Боротьба за право жити, самоствердження потребують значних зусиль. В українських реаліях це вимагає від людей робити вибір яку життєву дорогу обирати: йти шляхом національного відродження і розвитку (стати господарями у власному домі і шанованим у світі народом) чи йти проти-природним шляхом, стаючи комусь „подбрюш’єм”, робочим матеріалом.
Конкретизуючи питання, визначаємо – якою Україна мусить бути: незалежна держава чи кримінальний додаток Росії, європейська держава чи територія цивілізаційного розлому.
Далі - хто ми є разом народ - велика родина зі своїм національним стрижнем чи всього лише людський натовп. Який спосіб життя обираємо: національний з його патріотизмом і сталим розвитком, чи, за принципом «хоча б якийсь порядок був», обираємо кримінальний (державний бандитизм) з його вірністю хазяїну. Відповідно до свого вибору і схему влади приймаємо: народ-нація і його провідна верства чи народ-отара і пастухи на чолі з головним пастухом ,,президентом’’. В отарній схемі отара, пастухи і ,,президент’’ мають свого хазяїна і якого лише ,,узкій круг посвящьоних’’ знає.
І нарешті ставимо найважливіше питання, що необхідно для того щоб зупинити нищення Руси-України.
Слід зауважити, що на початку нинішнього століття українці мають подібні проблеми, що й на початку минулого століття, мають ту ж різницю між докладеними зусиллями і тими, які слід докласти для набуття справжньої незалежності.
Здобувши незалежність, українці мусили б виходити із кризового стану ні то – ні сьо рускоукрайонства, стану невизначеності (чиїх батьків вони діти), стати на шлях національно духовного відродження. Адже відродження це вихід із стану бездуховності, стану зневажених і самозневажених, плаксивих і заздрісних, зрадливих і байдужих. Це вихід із стану кволої і неефективної взаємодії у сфері політичній, економічній, безпековій. Відродження це врешті вихід з глухого кута в який була загнана свідомість українців (значної частини), що проявляється однобоким ставленням до життя – зацикленість на матеріальному чиннику. Таке ставлення звужує світогляд людини руйнує його цілісність і спільнота, що складається з таких осіб неспроможна до конкурентної боротьби. Але замість відродження нації, становлення держави українці дали себе ошукати ,,інтернаціоналістами’’ - (псевдо провідниками) в наслідок чого отримали пограбовану країну.
Після російсько більшовицьких заходів нація перебувала далеко від належного рівня самоорганізації. І надалі значна частина української спільноти живе чужою культурою, послуговується чужою мовою (чужа мова - чужий розум), приймаючи це як своє, хибує на позадництво. У свідомості людей народ сприймається довільним скупченням, а не родовим утворенням. Для такої громади (якщо вона не поєднана спільною метою насильства) характерна непослідовність, безсистемність дій, поверхове бачення їх закономірності і доцільності, а отже і відсутність взаєморозуміння. Особливо це стосується тих речей (стратегії, перспективи), що проявляються через значний проміжок часу. З цих причин українській спільноті дійти порозуміння у розбудові своєї національної держави, її господарства, збережені довкілля і бути захищеними від посягань інших спільнот украй важко. Слід добре подумати про наслідки відсутності національного порозуміння. Адже незахищених першими приносять у жертву. За рахунок їхнього майна, здоров’я і життя багаті збагачуються ще більше, розв’язуються проблеми-кризи, які виникають у світі чи то стихійно, чи створюються навмисно.
У час активної глобалізації (продукт інтенсивного розвитку) вимальовується глухий кут для цивілізації у планетарному значенні, нівелюються знеособлюються народи, формується штучний надуманий світ. Його штучність, полягає в тому, що такий розиток цивілізації веде до узаконення поділу людства на касти. Буде узаконена вища каста недоторканих власника всього і всіх, нище каста, що їх обслуговує і наглядає за «ніже лєжащімі» (державні чиновники, керівники силових структур), ще нище - каста виконавців розумової і фізичної праці, і на самому дні - каста зайвих.
Але якщо нації і, зокрема українська, не будуть захищати природний процес зближення народів, поступившись штучному (глобалізації) то по його завершенню людність світу, окрім вищої касти, набуде статусу гоїв.

Чекайте на продовження

Олександр