Продовження
"Філософія пересічного українця"



Ідея від грецьк. – початок, основа, первообраз. Ідея в ідеалістичній філософії – духовне первоначало, що становить суть та першооснову всіх речей; «божественна думка», безособовий розум (Словник іншомовних слів). Світ, який нас оточує це різниця, відмінність на щоб ви не поглянули, чого б не торкнулися. Ідея як первообраз надає цьому розмаїттю певного ладу, виокремлює його як предмет, явище, живу істоту, людину і народ.

Народ і нація - щодо відмінностей у вживанні понять, то стосовно народу мається на увазі, що це материнське, жіноче начало сталість, а щодо нації, то це чоловіче начало активне, організаційне, якому властиве відчуття цивілізаційних змін (авт.).

Політика – створення умов для розвитку особистості, нації, суспільства, держави (авт.).

Брудна політика – реалізація приватних та корпоративних інтересів, що суперечать національним. Це політика, що ведеться в інтересах інших народів, держав (авт.).

Політична партія – напрямок діяльності, що відповідає певному спектру політичної діяльності (авт.).

Народ - кровно духовна спільність збірна особа на засадах родової солідарності, велике родинне коло (проявляє себе оптимальною природною величиною). Це поєднання у свідомості людей теперішніх і минулих поколінь і не народжених в одне ціле - живий суспільний організм (авт.).

Нація – кровно духовна спільність є вершиною людських об’єднань, де діють єдині правила співжиття. Інші спільноти є похідними від національноїт (авт.).
Відповідно об’єднання людей, що стоять поза нацією, над нацією, хоч як би вони гарно не були подані, під якою б личиною вони не ховалися, є продуктом людських пороків, стихії людських пристрастей. Такі об’єднання є руйнівною силою для людини і природи.

Народ у стані нації– це стан самоорганізованої дієвої команди. Така команда має своїх духовних наставників, своїх національних провідників, своїх ділових людей, складається з національно свідомої більшості. Бути народом-нацією, де людність поєднана у спільноту родовою солідарністю, національною свідомістю, поєднана національними мовою, культурою, традиціями і яку веде її національна еліта, є природним станом речей. Отже можна сказати, що існування людини і нації має вищий сенс, що людина і нація є метою історії (авт.).

Націоналізм – філософія виживання і буття нації. На відміну від шовінізму, який характеризується ненавистю до всього чужого, націоналізм характеризується любов’ю до свого і повагою до чужого (Василь Іванишин. Нація, Державність, Націоналізм. Видання 1992 р. м. Дрогобич). Націоналізм це врешті прояв інстинкту самозбереження нації (авт.).

Націоналіст – людина, особистість, яка ставить на перше місце права та інтереси своєї нації , своєї держави, не заперечуючи при цьому прав та інтересів інших націй і держав. (Тлумачний словник української мови, за редакцією доктора філологічних наук, професора В.С. Калашника, Харків, «Прапор», 2006 рік).

Націоналіст – людина, що сповідує національні принципи співжиття, первинність національної ідеї як основи духовного і матеріального життя народу, верховенство національної солідарності, національних інтересів над груповими. Для нього Україна, його нація над усе (вище лише Творець). Націоналіст не визнає зверхності над Україною будь-кого! Утверджуючи свій народ у цьому світі почасти і жорстокою боротьбою за право на життя, націоналіст свідомий того, що не лише йому, його родині, його народові дано право на життя. Інші народи він розглядає як такі ж природні суб’єкти міжнародного життя, що й свій рідний. Для націоналіста незалежність України – це умова виживання, буття і процвітання його нації (авт.).

Незалежність - певна безпечна дистанція, що надає можливість народові співіснувати, взаємодіяти з іншими народами і не вставляти голову в зашморг односторонньої залежності чи то „далекого”, чи „близького” зарубіжжя. Засобом дистанціювання є націоналізм, що мусить спиратися на професіоналізм з його сучасними засобами захисту національних інтересів (авт.).

Суспільство – сукупність людей, об’єднаних певними відносинами, обумовленими історично змінним способом виробництва матеріальних і духовних благ. (Словник української мови. Видавництво ,,Наукова думка,’’ Київ, – 1978 р.).

Українське успільство - це українська нація (основа суспільства) доповнена позитивно налаштованими до України представниками національних меншин. Нація, як і людина, і родина, потребує спілкування, завдячуючи якому відбувається збагачення української культури, українського життя.
Українська культура та її головний елемент мова повинні домінувати в українському суспільстві. Виняток складають культури національних меншин, у межах їхньої історичної батьківщини, які не мають своїх держав за межами української держави (авт.).

Спільнота - об’єднання людей, згуртованих спілними умовами життя, метою, інтересами ( Словник української мови).
Оскільки людина істота біосоціальна, то і розв’язання життєвих проблем людей залежить від того, хто вони разом, яку спільноту утворюють як організаційно, так і морально: націю, орду, охлос (натовп). Тобто, це питання того у якому варіанті проявляється біосоціальність людини, на якому принципі формується суспільство.

Орда – антипод націям - спільнота-монстр, що пожирає нації (орда – об’єднання кочових монгольських племен під владою хана, яке з часів Чингісхана набуло значення агресивної спільноти, розмаїтої за своїм етнічним складом). Ця спільнота солідарна у своїй агресії, підступна та жорстока до інших спільнот. Їй властиве свавілля, вона не визнає національних меж, у поєднанні зусиль своїх членів є силою, що руйнує світ (авт.).

Охлос (натовп) - безстрижневе скупчення людей. Втім натовп – не команда, а немає команди, нема й належної гри, натомість є маніпуляція натовпом, де гра йде за правилами ляльковиків (авт.).

Ідея рушій - визначена і окреслена в часі і просторі мета для нації і суспільства (авт.).



Для утвердження себе в цьому світі українцям слід досягти відповідності свого духовного, культурного, політичного життя та господарювання своїй національній сутності.

Цей світ не можна сприймати лише за принципом ,,для мене існує тільки те, що я бачу’’. Так, ми бачимо, як вранці сходить і вечером заходить сонце, а насправді це земля обертається навколо власної вісі, тобто маємо ілюзію (оманливе, хибне уявлення про що-небудь) того, що бачимо. А що казати про політику, бізнес – це театр ілюзій. У ньому важко людині зробити правильний вибір напрямку розвитку суспільства. Відповідно до вибору і схему влади обрати: народ-нація і його національна провідна верства чи народ-отара і пастухи на чолі з головним пастухом. В отарній схемі -отара, пастухи і ,"президент" мають свого хазяїна, якого знає лише обмежене коло людей, так званих ,,посвящьоних’’. Ще приклад оманливого, хибного це коли люди надають перевагу московському засобу комунікації, нехтуючи своїм. Але це, насамперед, наслідки ,,розкрутки’’ московської мови і дискредитації української.

Щоб зрозуміти і розв’язати проблему, і взагалі не блукати по білому світу із заплющеними очима, українцям необхідно пробудити любов до мудрості (бачення і розуміння суспільних процесів, їхні тенденції, перспективи, мотивації, їхній взаємозв’язок). Вона піднімає філософію українця на вищу сходинку світобачення і світосприйняття, що дає йому можливість побачити усе розмаїття українського життя в його єдності.

Означення: Філософія - любов до мудрості. Форма суспільної свідомості, яка виробляє загальний цілісний погляд на світ і місце людини в ньому, досліджує відношення мислення до буття, практичне, пізнавальне, цілісне, етичне та естетичне відношення людини до світу. (Словник іншомовних слів).
Філософія любов до мудрості, як соблива наука про найвищі цілі людського розуму, надає цінність усім видам знань, сприяє досягненю вищих цілей людини і суспільства. Філософія це те, що поєднує світ реального, чуттєвого і надчуттєвого.

Взагалі, житейську філософію можна розділити на два види: або свідомість людини ґрунтується на тому, що світ утворився сам по собі, так би мовити, знічев’я і з ним можна робити, що заманеться (бо ж немає вищого закону), або на тому, що існує його Творець, і ми мусимо жити за його законами.

Якщо людина – Боже творіння, то її життя не зводиться до суто біологічного існування. Народ як збірна особа є живим суспільним організмом – втіленням певної ідеї. Як і будь-який живий організм народ має задану програму свого розвитку яка і виходить з цієї ідеї. Людину, родину, народ слід сприймати як триєдину сутність, а Україну духовною субстанцією української нації її держави.

У природних, від Творця, спільнотах: родина, велика родина нація - відповідь на питання: хто „Я”, хто „Ми”, де „Наше”, а де „чуже”. Виокремивши наше „Ми” відносно „Вони”", тобто самоідентифікувавши себе, українці мусять послуговуватися формулою життя - „люби своє і поважай чуже” на противагу руйнівній формулі - „нехтувати своїм і упадати перед чужим”.

Цивілізації у своєму існуванні керуються не лише потребами сьогодення, що без визначеної ідеології веде у безвихідь, а спираються на певне ідеологічне підґрунтя. Для мусульманського світу це Коран, для юдеїв – Талмуд, Тора, для християн – Біблія.

Отже, людині слід іти життєвими шляхами не за принципом „навмання і досхочу” з його довільним трактуванням подій і явищ, а керуватися встановленими згори правилами. Гасло Бог і Україна мусить для нас мати вищий і об’єднавчий сенс.

Для світогляду українців величезне значення має слово Кобзаря, Івана Франка, Лесі Українки – там є мудрість, там є дух, воля, завзяття! Т. Шевченкові було дано відчути сутність українського, усвідомити принципи та систему принципів буття народу і подати це у своїх творах.

Люди разом – це механізм множення людських зусиль, який вибудований на взаємній залежності одних від інших і у кожного народу і різна залежність, своя етика стосунків, своя схема поєднання зусиль. Щоб розв’язати проблему співіснування, кожне суспільство добирає власні засоби. Визначальним може бути: або державний апарат – знаряддя насильства і примусу, а бо ж верховенство національної ідеї, права, рівність усіх перед законом.

Українське „разом” – природного походження, має свою сутність, має назву - „Українська Національна Ідея”. Національна ідея – це ідея (первообраз) родової спільноти – народу (єдність і мертвих, і живих, і не народжених (Т. Шевченко)), це ідея природної команди – нації.

Відчута і сприйнята далекими пращурами українців, національна ідея втілювалася нащадками впродовж тисячоліть. Втілення національної ідеї це зародження, становлення і життя певної родової спільноти (збірної особи) за певними правилами, узгодженими з законами світобудови. Через відчуття і осмислення родовою елітою національної ідеї, в спільноті відбувалося становлення свого засобу спілкування, своїх світоглядних засад, свого способу життя. Доказом цього є існування українського народу з його культурою, мораллю, життєвою філософією.

Національна ідея не може бути хорошою чи поганою, вона дана людині згори. Людина наділена волею і вона несе відповідальність за свій вибір: чи втілювати національну ідею, чи бути людською «отарою».

Людина істота біосоціальна. Їй властиві родинні почуття, солідарність, вона потребує спілкування, живе в спільноті, де є провідник і ведений, наділена здатністю тримати рівновагу, такою вона створена. Творцем людина наділена правом вибору, і на це його воля, а вже який людина вибір робить, то її відповідальність. Зокрема, якій свободі вона надає перевагу - тій, що дає родова спільнота- нація, чи свободі своїм діям у натовпі (отарі).

Стосовно українського народу проблема „вибору” полягає у тому яке «разом» він обирає. Чи це буде національне з його багатовіковими традиціями на засадах родової солідарності, чи позанаціональне - з його швидкоплинними цінностями, солідарності з хазяїном - правителем. Залежить вибір народу від того, на якому минулому збудоване його сьогодення, яким духом просякнуте, на які і на чиї моральні засади і правила спирається та наскільки вони відповідають українському єству.

Щоправда, для українського народу не написана біографія подібно до єврейського народу, за якою вони мають свого родоначальника. В українців, з огляду на їхні національні риси, можливо, зародження роду відбувалося за іншою схемою, де дійство мало за родоначальника збірну особу – родину, таку собі «кайдашеву сім’ю». У такому випадку родовий засіб комунікації, тим паче, не може бути замінений чужим.
До речі, посилаючись на Біблію, Ісаї 3. 13. „Господь став на прю, і стоїть, щоб судити народи”, - ставимо запитання: врешті-решт із чим український народ стане на суд Божий? Тож, люди добрі, не руйнуйте в собі народ, не гнівіть Бога!



Важливим для висновків є досвід початку 20 століття. Це час визвольних змагань, час індустріалізації, де Україна втратила шанс для реалізації своєї перспективи. Українська перспектива у часи індустріалізації полягала у багатій українській землі з її чорноземами і корисними копалинами: залізною рудою, марганцем, нікелем, вугіллям, значними для того часу покладами нафти і газу. Над усім цим мусив запанувати справжній господар цієї землі - працьовитий український люд із сталими родинними зв’язками, міцною родиною, своєю самобутньою культурою, своїм оригінальним способом мислення, люд, що тягнувся до знань. Пробудження національної свідомості й солідарності виводило українців із стану байдужості, національного вихолощення і формувало у них чуття єдиної великої родини нації. Та час вимагав швидких і рішучих дій. Ще слабка національна солідарність і невизначеність того, що для спільноти є головним – національне чи соціальне (загалом штучне протиставлення), невизначеність мети, утримували (як і нині) українців у стані розгубленості – за ким іти, кого слухати, хто друг, а хто ворог. Невизначеність, отже неготовність українців себе захищати перетворили благодатний український край на терени трагічних подій. А це - масове винищення українців (їхня чисельність в Україні на кінець 20 ст. залишилася майже на рівні 1913 р.). Це винищення української творчої інтелігенції (90%). Це величезний психологічний тиск - моральний терор з його тотальною ідеологічною обробкою і криміналізація суспільства. Це функціонування фактично рабовласницького устрою.

Правильно визначити свій шлях у майбутнє, можливо лише тоді, коли знаєш своє справжнє минуле. Українську історію спотворювали та викладали відповідно до ідеологічних засад російської та більшовицької імперії. Сфальшованою, історія глибоко запала у свідомість значної частини українців. Доводиться чути, що це наша історія, від комуністів, від російських шовіністів, та від ошуканих, з їхнім вихвалянням Пєтра пєрвого, Єкатєріни второй, Лєніна-Сталіна – правителів, які найбільше завдали шкоди Україні. Всі ті нашарування спотвореного і вигадоного є історією тих, котрі, завдячуючи такому історичному перебігу подій (знищено активну частину нації), сьогодні мають вагу в суспільстві (нащадки зайд та запроданців, посередності та пройдисвіти).

Сьогодні дії недругів української нації і суспільства спрямовані на закріплення злочинів своїх попередників та підготування до наступних „завоєваній”. Сприяє цьому безкарність і лише страх перед покаранням за нищення Русі-України може їх зупинити. Слід нагадати, що право і обов’язок громадянина України захищати свою державу, гідність і життя її громадян, їхню свободу всіма доступними засобами.

Українцям слід усвідомити, що саме вони, відповідальні за долю України. Вони не просто громадяни, а носії національної ідеї за якою і вибудовується природний соціум - нація, а з нею суспільство і держава. Україна для них мусить бути святинею - в ній істина і це є головним орієнтиром.

Наступне від чого треба відштовхуватися це те, що людина за своїми можливостями – вершина всього живого на землі. Їй властива солідарність, вона потребує спілкування, у взаємодії з іншими людьми її сила. Усе, що зробили люди доброго чи злого, є результатом їхньої взаємодії, їхньої співпраці. Разом вони здатні множити свої зусилля, поєднувати їх в одну могутню силу. Але це «разом», ця сила може бути природного походження - органічним складником світу, або ж «разом» може бути надуманим, продуктом людських пороків - силою, що ворожа людині і природі.

Якщо національна спільнота лаштує своє життя відповідно до заданої Творцем програми, то вона складає органічну єдність з природою. Спільноти, що утворені як позанаціональні, наднаціональні (усе те, що не є похідним від нації) є від лукавого. Орієнтири які вони дають є для людини хибними. Так, орієнтири на які спрямовувала українців влада у російській і совєтській імперіях із своїми церковними, а потім більшовицькими ідеологами вели до руйнування в почуттях і свідомості українця його національного стрижня. Людина, що позбавлена національних почуттів, природних проявів, як своєї біосоціальності, так і духовності втрачає статус людини та набуває статусу гоя. Девіз і життєвий орієнтир такої людини був і залишається - ,,Головне це, щоб ковбаса була’’.

Нація, як втілення певної національної ідеї, є найвищою суспільною категорією, нормальним проявом біосоціальності людини. Спільнота нація має свої закони буття, які необхідно зрозуміти і, спираючись на які, формувати правила співжиття.

На відміну від юрби (результат стихійного скупчення людей), народ-нація, як продукт цілісного - національної ідеї, є відправним пунктом у визначенні, що є правильним, а що хибним в організації життєдіяльності громадян, суспільства, держави. Отже, правильне розуміння природи народу, його національної сутності дає ключ до розв’язання проблем у створенні Основного закону – Конституції держави та формування гармонійного законодавчого поля держави. Відповідно, антинаціональний гвалт спрямований на дезорганізацію життя українського народу, внаслідок чого маємо законодавче поле держави, як результат кланових угод.

Прояв у нації в цьому природному соціумі негативних явищ і їхня концентрація є наслідком хибних уявлень спільноти, помилкових рішень її провідників. Тобто, це є наслідком викривленого загального розуміння життя, що заводить націю в глухий кут. Вивести з нього спроможна філософія українця з її розумінням того, що це Національний Дух єднає в націю, що слід іти за національними провідниками, дотримуватися гасла, що на своїй землі мусить панувати українське. Воно неповторне, самобутнє, але вимагає своєї довершеності, аристократизму, потребує захисту.

Самобутність це те, що необхідно самим українцям і те з чим вони можуть іти в світ. А йти у світ треба з усвідомленням того, що лише самобутня Україна, плекаючи свою неповторність, має перспективу. Слід зазначити, що самі знання не є панацеєю - універсальним засобом, який спроможний зарадити при розв’язанні всіх проблем. Тому не лише знання, а й чуттєвість, висока інтуїція, образність і релігійність та працьовитість є передумовою гармонійного розвитку нації, розквіту суспільства і держави, це умова виходу на вищий цивілізаційний рівень. Це ті передумови до яких українець наблизився в середині 17 ст., на початоку 20 ст., але втрачав можливість ними скористатися, бо ж справа боротьби за незалежность не була завершеною.

Усі, хто бажає розквіту України, незалежно від його походження, повинні розуміти, що розвиток української культури, як і освіти та науки мусить бути для українського суспільства пріорітетним. І навпаки, заходи, що утверджують зверхність чужого способу життя, чужої культури, зокрема, засилля московської мови (а не її присутність як і будь-якої іншої) спрямовані на занепад суспільства.

Не розв’язана проблема формування впливової і дієвої національної провідної верстви. Не відбулося відторгнення чужородних елементів – лжепровідників. СССР хоча і розпався та лжепровідники не щезли і вплив на суспільство зберегли. Але ж обов’язковою умовою розвитку нації є наявність національно зорієнтованого керівництва. Не очолюваний національними лідерами народ слабко поєднаний духовно. Нація не поєднана національними інтересами та спільною метою, уподібнюється натовпу яким легко маніпулють. Тому, проблема власності, зокрема державної, її розподіл, функціонування влади відповідно до національних інтересів і соціальної справедливості не розв’язана.

Нині є небезпека втрати незалежності, що приведе до непередбачуваних наслідків для кожного українського громадянина з огляду на трагедії минулого. Московія чи за царів, чи-то більшовиків вчинила багато злочинів проти українського народу. Але на той час вона не могла наважитися на фізичне знищення українського народу, бо це загрожувало б не тільки її імперським амбіціям, а й самому її існуванню. Нині ситуація змінилася. Московія у своєму намаганні представляти, так званий ,,Русскій мір’’, знову пробуджуватиме дух українофобства (людоненависництва). Це і рушій її поступу, і мотивація до дій, і засіб виправдання своїх діянь, що дають можливість приховувати своє справжнє походження, свою ординську сутність під маскою Русі.

Маніпуляторами і надалі використовується аргумент-вигадка, що буцімто Русь після свого занепаду відродилася в Московії. У свій час була сформована й вкорінена у свідомість людей думка (крім заходу України), що українці і московити етнічно й духовно споріднені народи. Дуже багато людей приймають це за правду і з цим погоджується. Така життєва позиція є містком нефільтрованого перетоку на українські терени чужої моралі, чужої логіки, є причиною руйнування власної системи орієнтації, причиною засилля чужого способу життя. Це дає можливість недругам, маскуючись під «своїх», нищити Україну.

Кожному українському громадянину слід знати, що Московія-Росія - це інше в своїй етнічній основі утворення ніж Русь-Україна. Навіть при умові масового переселення руського народу на суздальщину (а такого не було) навряд чи цього достатньо, щоб країну угрофінів вважати Руссю. Чи для цього достатньо вірувати в переселення людських душ?

Український загал повинен знати якими засобами послуговувалося і послуговується антиукраїнські сили для досягнення своєї мети, як за гарними гаслами приховуються справжні наміри. Їхня мета це будь-якими засобами не допустити становлення української держави. Адже українська нація, яка поки що зберігає схильність до сталого розвитку свого суспільства, представляє потенційну загрозу провідникам інтенсивного розвитку. В їх філософії рушієм виступає жадоба наживи і влади, марнославна ідея світового панування, ідеологія споживацтва, а це в свою чергу пов’язано з варварською експлуатацією природних ресурсів.

Наводячи лад на своїй землі, утверджуючи себе на ній, українці у такий спосіб робитимуть і свій внесок у структуризацію світу. Поділ людства на народи з їх культурами, мовами є його впорядкуванням (структуризацією). Взаєморозуміння, співпраця між народами є природним станом речей. Але пришвидчення і спотворення процесу зближення націй з його невілюванням народів - нищенням самобутності є негативним явищем - глобалізацією. Приклад нівелювання совєтський час (змішування народів), де відбувалася підміна, зокрема, української культури московською (російською), головним чином маскультурою, розрахованою на зовнішній ефект, і з матюками також.

Порозуміння, єдність, захист своєї неповторності, необхідні суспільству і для досягнення своєї конкурентності, і для протидії ворогам Руси-України (у цьому світі ніхто нікому недає спокійно жити, дотого ж російство претендує на Україну як на свою власність). Проблема єдності, а вона залежить від того чого вартий кожен із нас, і хто ми разом – яку спільноту складаємо, потребує належної уваги. Без правильного розуміння проблем єдності відповідно і взаємодії інші питання не можуть бути належним чином розв’язані.

Бідність українського суспільства є наслідком зверхності у свідомості громадян соціального над національним. Керуючись таким розумінням вожко досягти необхідного рівня самоорганізації, а отже і захисту національних інтересів. Це дає змогу невеликій купці шахраїв, залишити людину власністю. Адже в державі, де у громадян відсутнє право на приватну власність, вони фактично є державною власністю. У випадку з суто ліберальною економікою, де майже вся власність у державі зосереджується в руках олігархів, люди автоматично стають власністю олігархів.

Чекайте на продовження

Олександр