Український Голодомор: політичний вертеп

«Якось ішла зі школи, побачила дідуся,
котрий здирав зі своїх ніг шкуру і їв, бо
не хотів вмерти з голоду»

Цього року в Кембріджі відкрилася виставка оригіналів досі невідомих щоденників Гарета Джоунза, відомого англійського журналіста, який одним з перших на Заході досить гучно розповів про український Голодомор. Він був досить освіченою людиною - успішно закінчив Кембрідж, володів кількома мовами, у тому числі і російською, працював радником із закордонних справ прем’єр-міністра Великобританії Дейвіда Ллойда.

У вересні 1932 року Джоунз зустрівся з журналістом Брюсом Хоппером, який щойно повернувся з СРСР і розповів йому наступне: «Радянське керівництво зіткнулося з найгіршою кризою – невдачний врожай, цією зимою в Україні голодуватимуть». Він наголосив, що зовсім скоро мільйони українців стануть «гральною кісткою» голоду. Найбільше, що вразило Хоппера – жахлива соціальна нерівність. Він скрізь бачив голодних людей, а потім був на прийомі в Кремлі, де «пригощали кращою ікрою, рибою і розливали розкішні вина».

Ті, хто був у Радянському Союзі, повернувшись, говорили про «жахливу невдачу марксизму». Крім того, Джоунза цікавила Україна, адже його мати працювала гувернанткою Джона Юза, валлійського бізнесмена, який був засновником нинішнього Донецька (тоді Юзівки).

Врешті решт, закінчивши службу у Д. Ллойда, Гарет Джоунз вирішив відвідати Радянський Союз аби розслідувати причини трагічної ситуації терору та смертей від голоду.

Того часу всі іноземні журналісти проходили акредитацію в Москві і вхід до України для них був міцно зачинений, за цим дуже суворо наглядало НКВД. Проте Джоунз зумів таки таємно потрапити до України. Пересуваючись пішки з рюкзаком за спиною, він обійшов багато сіл, і скрізь йому розповідали про катастрофічну нестачу зерна.

Англієць був вражений брутальністю режиму та браком їжі для населення. Тогочасне сталінське керівництво, прагнучи експортувати якомога більше зерна та одночасно придушити національну самосвідомість і прояви українства, практично залишило населення без заготівель, оскільки сумнозвісним законом про п’ять колосків змусило останнє віддавати владі. Сталін вирішив нанести удар по селянству - найбільш чисельній верстві населення.

Джоунз згадує, що одного разу розділив свій хліб, масло і сир з голодуючими, і одна жінка вимовила: «Тепер, коли я з’їла такі дивовижні страви, я можу померти щасливою». Він пересувався на південь і скрізь чув, як місцеві жителі говорили: «Ми чекаємо на смерть», звідусіль лунав розпач: «Нема ніякого хлібу. Ми помираємо».

Повертаючись від Радянського Союзу до Берліну, 29 березня 1933 р. Гарет Джоунз написав свій найгучніший прес-реліз, який був опублікований багатьма американськими ЗМІ, у тому числі «Нью Йорк Івнінг Пост» та «Манчестер Гардіан». В ньому він розповів усі жахливі подробиці побаченого та звинуватив у цьому тоталітарне керівництво.

На противагу Джоунзу виступив англійський журналіст з Ліверпуля Волтер Дюранті, який 31 травня 1933 року оприлюднив ганебну статтю «Росіяни проголодні, але не голодують», в якій заперечив Гарету: «Посеред дипломатичного скандалу між Британією та СРСР щодо шпіонажу британських інженерів, раптом в американських медіа з'являється велика страшна історія з Британії про голод в Радянському Союзі…». Дюранті стверджував, що голоду немає, а причиною високої смертності є хвороби від недоїдання. В цей час він сам був керівником московського бюро «Нью Йорк Таймз» і тому цілком очевидно, що Дюранті піддався тиску з боку партійної верхівки.

Журналіст Малкольм Магерідж, що був свідком голоду на Україні, назвав Волтера «найбільшим брехуном, якого я зустрічав у журналістиці». Статті Дюранті з приводу ситуації на Україні називали незбалансованими, підданими сталінській пропаганді, а його самого - «співцем Сталіна». Він визнавав брутальність режиму, але виправдував диктатуру й жорстокість як історично необхідні для радянської імперії.

За репортажі у «Нью-Йорк Таймз» Волтер Дюранті у 1932 року був нагороджений найпрестижнішою в Америці журналістською премією Пулітцера. Згодом, українці та українська діаспора в США вимагали Пулітцерівський комітет позбавити Дюранті такої значимої нагороди, проте результатів це не принесло.

Найстрашніша трагедія українського народу, Голодомор, на сьогодні є прийнятою і відомою міжнародній спільноті. Її визнали 24 країни світу, а такі інституції як ООН та ПАРЄ назвали події 1932-1933 рр. на Україні – геноцидом. Крім цього, Верховна Рада України 28 листопада 2006 року прийняла Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», де на законодавчому рівні визнала факт геноциду.

Юридичне закріплення цього визначення вперше з’явилося в Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1948 року. Згідно зі статтею другою, під геноцидом розуміються дії, вчинювані з метою знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу шляхом вбивства членів такої групи, заподіяння ним тяжких тілесних ушкоджень, заздалегідь заплановане створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які б мали на меті повне або часткове її знищення, міри, спрямовані на погіршення народжуваності в такій групі, насильницька передача дітей з однієї групи в іншу.

Відомий англійський журналіст, дослідник Голодомору Роберт Конквест вважає, що ці звинувачення безпосередньо стосуються злочинів радянського режиму щодо українського селянства, починаючи від так званого розкуркулювання й колективізації до Голодомору. Заперечити фактор умисності неможливо. В своїй праці «Жнива скорботи», Р. Конквест приходить висновку, що «Голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного і релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити в цьому подвійному ударі щось випадкове». Це була війна сталінського режиму на тотальне духовне й фізичне винищення української нації.

На сьогодні Голодомор 1932-33 рр. є однією з тих небагатьох подій, яка об’єднує всіх українців без виключення. Насправді, немає значення, чи постане Голодомор як явище легітимне, себто визнане більшістю країн світу, як незаперечний юридичний факт. Важливе інше. Для українців факт усвідомлення Голодомору має стати самоціллю, ми не повинні мовчати про те, що заборонялося публічно озвучувати багато років. В СРСР говорити про Голодомор означало скоїти злочин проти держави. Проте кожна сім’я, кожна людина знала про існування та наслідки тієї жахливої трагедії. За результатами досліджень в 1932-1933 роках від голоду померло від семи до десяти мільйонів українців. І ця жахлива цифра не від неврожаю, а саме від антилюдського тоталітарного режиму радянської влади. Українців, протягом всієї своєї історії, схильних до національної ідентичності та самоврядування, вирішили зламати голодом аби перетворити на безініціативних послушників партії. І ми маємо про це пам’ятати. Тим не менш, багато наших співвітчизників і дотепер досить мало обізнані з цього приводу, дехто вважає, що значущість і трагічність такої події занадто перевищена. В цьому насправді є проблема. І деякою мірою вона полягає в спекулюванні владою на цій темі. Голодомор не може бути знов і знов по різному інтерпретований в угоду ідеологій певних політичних режимів. Підміна понять щодо факту геноциду – Голодомору, кожного разу, після кожних президентських виборів, не змусить суспільство серйозно замислитися про реальні факти та наслідки трагедії, а викликатиме у нього відчуття старого вертепу та фарсу, з його непотрібними паперовими клоунами і розмальованими ляльками.

Автор статті: Сергій Іванов