Філософія пересічного українця - 3

Продовження




Українцям слід ліпше пізнати себе, свою історію щоб знати, звідки прийшли, куди слід прямувати, бути свідомими своєї історичної місії. На тлі і минулого, і нинішнього слід розглядати проблему становлення, виживання, буття такої сили, як нація, її відродження й подальший розвиток. Твердження про те, що кожен народ має ту владу на яку він заслуговує слід розглядати з різних сторін у тому числі й історичних. Маніпуляція з людською свідомістю з далеких часів до наших набули великих масштабів. Складається враження, що ошуканство є наукою і підпорядковане одній ідеї, одній меті.

Правильне розуміння того, що було, що є, - це знання для визначення як мусить бути. Такі знання дають змогу українській спільноті обійти спокусливі й згубні для України шляхи бандитизму, ошуканства, зради й пристосуванства, зробити життя духовно й матеріально багатим, цікавим і безпечним. Таких знань, зокрема про націю, у навчальних закладах не викладали. Московська влада за такі знання переслідувала, а малоукраїнська влада в них не зацікавлена. Українцям, їх національним лідерам ті знання слід здобувати самотужки. Позитивний результат у розв’язанні проблеми знань про націю безпосередньо вплине на рівень організації українства, на його моральне і фізичне здоров’я. Це також благотворно вплине і на довкілля, що в сучасному світі вкрай необхідно.

Процес розвитку народу тісно пов’язаний з релігією, ідеологією, культурою, мовою, мораллю, що у своїй сукупності, складають менталітет народу. Сфальшована історія - це менталітет, що не відповідає природній вдачі народу, яка є першоосновою напрямку його розвитку. Це означає, що можливість дістати правильну відповідь на посталу суспільно значущу проблему і розв’язати її, навіть маючи добрі знання, значно обмежується.

Орієнтуючись на твердження, „хто контролює минуле (хто контролює його висвітлення), той контролює і сьогодення, і майбутнє”, кожний громадянин мусить мати, хоча б побіжне, але правильне уявлення про історію своєї держави. Історія України водночас і трагічна, і героїчна. Для дійсного, а не спотвореного її висвітлення та правильного сприйняття нашими громадянами треба докласти значних зусиль і патріотам, і тим, хто вважає себе просто порядною людиною.

Фальшивим є твердження, що не варто озиратися на минуле. Але ж наші пращури віднаходили закони буття, формули розв’язання життєвих проблем, виробляли моделі поведінки. Люди спираються на узагальнений досвід попередніх поколінь з їхніми позитивними і з негативними наслідками. Наприклад, позитивний досвід - прийняття християнства, а трагічний спалення Києва „своїми” ордами Андрія Боголюбського, масове винищення українців у 20 ст. Тобто, будуємо сьогодення, спираючись на досвід минулого. Важливо розуміти, що паралельно старанно працювали і працюють фальсифікатори-фарисеї, виробляючи формули-вставки (вигаданий досвід) як для народів, так і окремих людей, щоб потім ними маніпулювати. Так, попередні правителі-чужинці та їхні маріонетки фальсифікуючи історію дезорієнтували українця оманливими дороговказами та спрямували його на хибний шлях суспільного розвитку.

У доказовій базі московських правителів, вибудуваній на імперських засадах державного бандитизму, Україні відводили роль донора, а українцю роль цапа-відбувайла. Відповідно до цих засад творили міфи, вигадували аргументи, розроблялися теорії, формувалися стереотипи мислення. Совєтська влада не тільки зберегла, а й збагатила ту доказову базу і вправно нею послуговувалася.

Перебуваючи у полоні останніх, люди за звичними критеріями визначають, що ,,правильне’’, а що ,,хибне’’, хто друг, а хто ворог. Вони й надалі прямують за псевдоелітою мають і відповідні результати як в економіці, так і суспільній моралі. Залишаючи зверхність за прийшлими, перевертнями хахлами-малоросами, послуговуючись настановами псевдоеліти, українське суспільство і надалі перебуває в стані напівнації. В умовах пригніченго інстинкту самозбереження нації, соціального інтелекту зайди реалізують принцип „серед дурнів легко жити”.

Наслідками подій тих часів є нинішній стан свідомості українського народу, його світоглядних засад, нездорового способу життя та нетрадиційної політичної орієнтації значної кількості українських громадян і політиків.

Традиційна ж полягає у тому, що спільним знаменником для громадян є національні інтереси - сукупність духовних, культурних, політичних і економічних інтересів. Відповідно українській нації (основі суспільства) необхідно мати своїх духовних наставників, своїх національних провідників, своїх (господарів) людей, мати національно свідому більшість. Це умови за яких нація може бути морально і фізично здоровою, а отже і дієвою. Зокрема, для підриву морального і фізичного здоров’я нації вороги з цих міркувань завдавали й завдають їй удари.

Докняжа Русь в українській історичній науці мало висвітлена. Про Русь княжої доби відомо значно більше. Але майже всі історичні першоджерела, що описували події тих часів, були вилучені з України і вивезені до Московії. Там їх переписали в новій редакції і згодом вони видавалися, як копії першоджерел. Це дало змогу московським фальсифікаторам писати історію за приципом ,,значіт так надо”. Наприклад, проникнення руських князів-ізгоїв із своїми ватагами на Суздальщину, подавати як переселення руського народу, зародження й становлення Московії, як відродження Русі. На час приходу ординців на суздальських землях, заселених угрофінами, відсоток князів ізгоїв їхніх дружинників, християнських місіонерів та їхніх нащадків був незначним, отже, на етнічний склад населення значного впливу не мав (від початку 18 ст. і у 20 ст. відбувалося збільшення чисельності слов’ян у Московії, але значної зміни етнічного складу населення також не відбулося).

Процес консолідації українського (руського) суспільства княжої доби був перерваний татаро-монголами, загальмувався і розвиток власної мови. Мовою письма для духовенства, аристократії і надалі залишалася церковнослов’янська. Згодом Московія казала українцям „Ми же своі, зачєм вам свойо государство, живітє в нашем, зачєм вам своя історія, зачєм вам свой язик, строім общєє православноє государство”. І будували українці «вєлікую Московію», занедбавши свою Русь. Значна частина українців стала жертвою спокусливої ідеї універсального: універсальної культури, універсальної цивілізації, універсальної держави, які ніби-то повинні були б постати ще на основі Московії (Москва єсть Трєтій Рім), Російської імперії чи на основі СССР разом із тим, як „соціалізм побєдіт во всьом мірє”. Ця модель штучного, надуманого світу ще сидить у головах уже не советських, але ще й не українських громадян. Модель, що заважає будувати свою національну державу без політиків-запроданців, без хапуг-чиновників.

Кожна історична подія мала свої значущі або ж менш значні наслідки. Слід навести ті історичні події, що найбільше вплинули на свідомість нації.
Відомо, що 1169 року Андрій Боголюбський спалив Київ, але невідомо за які заслуги московська церква причислила його до святих, цього руйнівника київських руських святинь. Вірогідно за те, що виводив Суздальщину з під влади київських князів.

Наступне це те, що відомий час зруйнування Києва ординцями, але мало відомо звідки більшість Батиєвого війська, що прийшло на Русь, була набрана. А це ж були пращури ,,старшіх братьєв’’.

Відомо, що населення (територія нинішньої Росії) було у рабстві триста років, але не дуже відомий факт, що дань кримському ханові Московія платила і надалі (до початку 18 ст).

Мало відомо те, що княжа Русь (тогочасна Україна) звільнилась з-під влади орди у 1320 р. Що правда, до того зазнала деформації та впливу орди. Позбутися їх Україна не може через хибну думку, що московський люд є слов’янським народом, що він етнічно й духовно споріднений з українським. Русь-Україна залишається найбільш вразливою з московського боку.

З сумнозвісним князем Андрієм Боголюбським пов’язане зародження руху яке можна характеризувати як рух блудних синів. В українській історії явище „блудний син” зафіксоване історичними джерелами княжих часів у особі сина київського князя Юрія Долгорукого, Андрія, за місцем народження званого Боголюбським. Він без дозволу батька взяв, тобто вкрав, Вишгородську ікону Божої Матері – священний символ народу, та вивіз на північ, у свої володіння. Там явище „блудний син” без прощення згодом мало своє продовження, як рушій історичного розвитку Московії, Російської імперії, СССР.
Хоч як би трактували події часів князя Юрія Долгорукого, його дії та дії його сина, але сутність явища „блудний син" від того не змінюється.

Північно-східна частина Київської держави була заселена людом різним за своїм етнічним походженням. Це були переважно угро-фінські племена; чудь, меря, москви, весь, перм, печера, ям, ліб, зимигола, а також північні слов’яни, та русичі князі-ізгої, їхні дружинники. Серед хрестиянських місіонерів була значна кількість болгар, греків. Етнічне розмаїття було підґрунтям для ворожнечі та агресії. Це спонукало до утвердження тиранії, спокусливого для правителя і примітивного засобу наведення ладу (рубання гордієвого вузла як єдиний засіб розв’язання проблем). 1169 р. агресію цього етно-розмаїття Андрій Боголюбський спрямував на Київ. Це було поштовхом до зародження агресивної спільноти - антипода Русі, для якої „національною ідеєю” було і, поки що залишається, загарбання чужих територій.

Тиранію, як засіб „наведення ладу”, підсилили золотоординці з їхньою ідеєю єдиного хазяїна для всіх, для всього світу. Ментальність ординця мала сприятливий ґрунт для свого відтворення. На тому грунті прижилася ідеологія трьох Римів, де „Москва єсть Трєтій Рім” після двох перших Риму і Константинополя, які впали.

В українському варіанті „блудного сина”, княжого сина Андрія, убили свої ж і викинули голим на смітник. І це символічно! Але справа його не померла і має послідовників. Збившись до купи, живуть за правилами „блудного сина” без прощення, зневажаючи право, родові традиції та вироблені на їхній основі закони, тобто „по понятіям”. Вони визнають лише схему влади, де є хазяїн усього і всіх, його підручні наглядачі-погоничі та наявна (надбудова) „руководящая і направляющая”, що відповідає їхній агресивній злодійкуватій суті. Така схема показала свою дієвість завдяки тому, що значні людські втрати у ній не мали значення, діяв принцип - „ми за ценой нє постоім”. Головне правило для „блудних” - „що хазяїн сказав те і є істиною”. Для досягнення мети вони послуговуються засобами, які в інших спільнотах не популярні. Лицарський камуфляж – личина „блудних”, маска - у ній їхня сила. Вони досягли високого рівня у приховуванні своїх справжніх намірів (театральність, гра на публіку, приклад реалізації - більшовицьке гасло - „зємля крєстьянам, заводи рабочім” та ін.).

За твердженням автора книги „Страна Моксель” Володимира Бєлінського, а він у своїх розвідках спирався на батька російської історії – Карамзіна, Москва була заснована 1272 року, а не 1147 року. Заснування Москви відбулося під час третього перепису суздальського населення з дозволу або ж за вказівкою онука хана Батия, Менгу-Тімура. Першим московським князем 1277 року став князь Даніїл, онук князя Алєксандра, так званого Нєвського, знаменитого вигаданими перемогами. До речі, причина звеличення Нєвского дещо інша, а саме - братання Алєксандра із сином Батия за монгольським звичаєм (опосередковано поріднився з родом Чінгісідів).

На прикладі визначної постаті в історії України Богдана Хмельницького минуле є непересічним для розуміння українським народом та його елітою сучасного етапу спільної відповідальності за власну долю.

Війна під проводом Богдана Хмельницького була наслідком суперечностей українського суспільства з польською шляхтою та невмирущого потягу українського народу жити своїм незалежним життям. Був наявний релігійний конфлікт прихильників Православної церкви та прихильників Римо-католицької церкви. Релігійне поневолення поєднувалося із соціальним та національним. Але війну могла пришвидшити і верхівка польського суспільства. Причина – пробудження національної свідомості українця, активізація українського суспільства, що сприймалося як потенційна загроза. У 17 ст. добре знались на суспільних процесах і в такий спосіб визначали, де з’явиться нова Греція (національне утворення), а чи Третій Рим (поліетнічне).

За своїм спрямуванням ця війна була і національно-визвольною, і громадянською, де, за твердженням автора „Літопису Самовидця”, загинуло багато значних людей. Українська шляхта не була готова до визвольних змагань, значна її частина була на боці польської шляхти, що й вилилось у національну трагедію. Ця трагедія продовжилась і під час національно-визвольних змагань з-під московського ярма, коли частина українців стала на бік москвинів проти власного народу.

Слабкість провідної верстви нації завжди вела до величезних людських і матеріальних втрат. У другій половині 17 ст. слабкість провідної верстви для українців вилилася у затяжну внутрішню війну, що сприяло поділу України на Правобережну і Лівобережну. На той час Польща вже не могла утримувати Русь, а Московія ще не могла, і за обопільною згодою Польщі і Московії Русь було розірвано навпіл. Знову занепад і пробудження національної свідомості лише у другій половині 19 ст.

Значне зменшення чисельності національної еліти під час визвольних змагань другої половини 17 ст. відсунуло на задній план значні відмінності Русі-України і на той час неосвіченої, напівдикої Московії (до речі, у московській державі, роль провідної верстви виконували так звані слободки: малоросєйка, ординка і німецька слободка). Нечисленість української еліти та формально одна віра дало змогу досягти деякої сумісності різних за етнічним походженням та мораллю спільнот, що згодом подавалося як воз’єднання. Приєднанням до Московії Україна підсилила її, а особливо - динаміку приросту територій. Козацька старшина, що у своїй переважній більшості була старшинами в першому поколінні. Не успадкувавши традицій провідної верстви, вона не змогла очолити свій народ в подальшій боротьбі за право бути на рівних з іншими народами, не змогла убезпечити його від чужих руйнівних впливів.

Богдан Хмельницький прийняв зверхність московського царя найвірогідніше з тактичних міркувань щоб мати перепочинок для подальшої боротьби. Люди втомилися, їм набридла війна, а почата справа не була завершеною. Щодо задумів Хмельницького, то треба виходити з того, що там, де історія не дає достатньо документальних свідчень про певну подію, слід робити висновки, виходячи з тогочасного розуміння держави і влади. Варто зазначити, що український оригінал Переяславської угоди був втрачений, а московський, можливо, надійно схований, а те, що видають за переписане з оригіналу, є фальсифікатом. Треба дотримуватися принципу, „В своїй хаті своя правда” і не давати вішати московську локшину на українські вуха.

Перебуваючи у складі Речі Посполитої, українське суспільство в особі гетьмана, військової старшини, української (руської) шляхти було, хоча й нерівною, але договірною стороною. Прийнявши владу московського царя-самодержця (цар не мав зобов’язань перед своїми підданими), українці переставали бути договірною стороною і набували статусу сторони „беспрікословного повіновєнія”. Філософія кремлівських правителів (а вона ординська) стосовно українців спиралася на принцип: „Що б ми вам не робили, ви мусите платити за це нам собачою вірністю”.

У тій непевній історичній ситуації смерть Хмельницького немов би узаконювала стан нерівності, що згодом переріс у той ганебний стан, коли українська нація ставала „рабинею раба”, а українських чільників піддавали приниженню. Націю позбавили права мати свою еліту, послуговуватися власною мовою, вступати в дипломатичні відносини, торгувати з сусідами, виготовляти зброю. Згодом узаконюється і крадіжка чужої історії, де Московія присвоїла собі назву Русь.

Богдан Хмельницький і загалом українці програли „європейській збірній” „руководящєй і направляющєй” Московії, якою на той час стала „німецька слободка”. Вона мала значний вплив на політику царя, а від початку царювання Пєтра І визначала всю політику Московії.

Багато хто з українців, приставши до Московії, гадали, що будуватимуть спільну з москалями православну державу. Але будували вони чужу ,,отчізну”, забувши про свою. Будь-які спроби, з числа досужих українців, виправити становище подавалися і надалі подаються російством (і зросійщеними) як зрада. Адже поцуплене так не хочеться повертати. Вони - ,,старшіє брать-Я’’ впевнено і щиро стверджують ,,що все то те й було наше’’ ,,а не згодні, то від вашої незгоди ще гірше вам буде’’. Тут їх слова не розходилися з ділом. І надалі доводиться чути, що це наша історія, від комуністів, від російських шовіністів, та від ошуканих, з їхнім вихвалянням Пєтра пєрвого, Єкатєріни второй, Лєніна-Сталіна – правителів, які найбільше завдали шкоди Україні.

Перебування частини України у складі Московської імперії ще якось можна виправдовувати необхідністю виживання нації, і за це сповна заплатили українці службою „во славу Россійськой імпєріі”. Але перебування у складі більшовицької імперії поставило Україну на межу виживання. Була реальна загроза для нації, ослабленій масовими винищеннями, розчинитися в оновленій орді. Нині можемо спостерігати проекцію минулого на сьогоднішній день. Сучасні „політичні діячі” - комуністи, прогресивні соціалісти, регіонали і т.п. - хочуть повернути Україну у власність Росії, є провідниками її інтересів.

Політика кремлівських правителів щодо України залишається у своїх принципах тією ж самою. Сьогодні це проявляється у стосунках з Росією щодо міждержавних кордонів, спільного майна за кордоном, трудових заощаджень. Московія захищає зайд та запроданців під вигаданим приводом „защіти прав рускоязичного насєлєнія”. Постає питання «що і хто змушує Московію витрачати мільярди газодоларів на руйнування української держави».


Логіка – наука про закони і форми мислення. 1 Внутрішня закономірність - правильність, розумність висновків. 2 Сукупність чиїх-небудь поглядів; Хід міркувань, умовиводів. (Словник укр мови)

Надмірні запозичення, підміна національної мови, зневага до своєї культури, традицій - це жити чужим розумом, а це бездумно і не логічно. Наявність серед українців значної кількості національно байдужих утримує народ статистом. Ведуть такий народ, а з ним і суспільство, лжепровідники. Свідченням цього є перебування людини в полоні чужих інтересів, підміни індивідуального в її характері егоїстичним, а філософія такої людини зводиться до того, що треба думати лише про себе. Але ж людина істота біосоціальна і в соціумі проявляє себе особистістю, взаємодіючи з іншими людьми, творить механізм, що множить її зусилля. Егоїзм (жлобство) як, до речі, і надмірний колективізм (стадність) - це втрата людиною і суспільством рівноваги, що зіштовхує людину і суспільство на хибний шлях розвитку.

Виникає питання, а чи не доведеться із-за такої нелогічності, а вона накладається на всі сфери нашого життя, знову українцям жити на рідній не своїй землі, чи взагалі розбрестись по світу, стати жертвами чергової світової кризи. Наприклад, це може статися із-за підходу до справи, що викладений у вислові „ой, та яка разниця". Сприяє цьому викривлена свідомість обивателя, що взяв цей підхід на озброєння та прикладає його до всіх сфер життя (бо так не хочеться тими різницями голову морочити, а жити у достатку і без клопоту, ой, як хочеться!). Таке ставлення до буть-якої справи обмежує світогляд людини, призводить до зацикленості. Відповідно з поля зору випадає здавалося б необов’язкове другорядне, а без нього головне втрачає свій статус, руйнується система, механізм, що разом складають головне й допоміжне, процес осмислення дії чи явища спотворюється. Із такою філософією з таким розумінням, підходом до справи відрізняти фальсифікат від натур-продукту, розв’язувати проблеми стосунків навіть на побутовому рівні важко, а, що казати про політику, економіку, медицину, правоохоронну систему. І тут до ваших послуг ошуканці всіх мастей і калібру аж до глобалізаторів. У політиці в пошані обіцянки, у культурі своє підміняється чужим, демократія сприймається як вседозволеність, де українофобам дозволено мати свою думку і реалізовувати її, а великим злодіям мати право обкрадати Україну. У бізнесі присутня спекуляція, штучно створюються умови пустелі (штучна різниця), де, так би мовити, за склянку води люди віддають жменю золота. Приклад тому; продаж селянами безцінної української землі відбувався фактично за копійки. Чи можна такі підходи до справи вважати правильними, висновки розумними, маючи такі наслідки, адже вони є логічним завершенням таких підходів, тобто, абсурдом.

Абсурдом є „розуміння” нашими співгромадянами російсько-більшовицьких діянь стосовно України і осуд ними тих, хто ставав на її захист. Ці симпатики російського більшовизму (державного бандитизму) і Росії взагалі послуговується дивною логікою, за якою винен не злодій, пійманий за руку, а той, хто піймав злодія. За такого підходу, за такого «унікального» розуміння треба бути „вдячним” катові своєму і своїх близьких. Бути „вдячними” більшовизму за те що відгородив Україну від світу колючим дротом, за масове винищення українців, а молодому поколінню треба бути «вдячними» більшовизму за те, як сформував для них сьогодення. Наприклад, 1918 року більшовики в перший свій прихід вирізали у Києві 5 тис. киян, зокрема, за вишивані сорочки, за те, що говорили українською мовою, потім в Одесі. Вбивали тих, хто піднімав авторитет українського слова, української думки. І це не просто стихія, а продуманий злочин з прицілом на майбутнє.

Сьогодні маємо наслідки тих діянь більшовизму в культурі, моралі, а відповідно, і в політиці, і у господарюванні, наслідки, що залишають націю неконкурентною. Що ж то за „розуміння”, що ж то за логіка, звідки вона взялася, як та логіка укорінювалася у свідомості людей? Наприклад, у довоєнні та повоєнні роки в совєтській державі була популярна пісня з такими словами: „ми с чудесним коньом всє поля обойдьом, собєрьом і посєєм, і вспашем”, а це зворотна послідовність дій, яка і закладалася у свідомість людини. Свідомо чи ні, так було складено текст, зокрема, цієї пісні, але дуже багато подібних закладок гуляють у свідомості та в почуттях наших громадян, продовжують робити свою брудну справу. Вони сприяють тому, що на багатій українській землі гуляють нестатки, безлад, сприяють виникненню різного роду закликів до відновлення імперії під тим чи іншим соусом. Це сприятливі умови для російського шовініста, якому хочеться повернути Україні роль „подбрюшья” для Московії, щоб українське суспільство існувало як добриво, перегній для російського.

Відтворення совєтської імперії справа малоймовірна. Однак дифірамби совєтському минулому, заклики до його відтворення спричиняють до того, що українське суспільство перебуває в стані розгубленості. Вразливість суспільства спричинена спотвореним розумінням «народ», «нація», ролі національного провідника, нерозумінням небезпеки підміни його провокатором. Відповідно, немає взаєморозуміння між провідною верствою і народом, нема згоди й у самій провідній верстві. У такому стані люди неспроможні розв’язувати проблеми спільними зусиллями без ,,руководящєй і направляющєй”, без наглядачів – погоничів, що є підміною національній провідній верстві.

У свій час зусиллями ,,руководящєй і направляющєй” відбувалася трансформація Московії в Російську імперію, що проіснувала 250 років, Російськї імперії в СССР, котрий проіснував 70 років. Якщо новий витвір „ оновлювачів” - провокаторів реалізується в ЄЕП, чи щось подібне то він, вірогідно протримається 10 - 15 років до нової світової кризи, що пов’язана як з енергетичною, так і цивілізаційною. А це новий переділ світу і набагато масштабніший, ніж у 90-х роках.

Ще одне лихо для України – таке собі московське ,,наслєдіє” - люди, що лише за походженням українці, а свідомістю хохли-малороси (ворожі чи байдужі до долі України), керуються злобністю, продажністю, або ж благими намірами. Вони разом із зайдами обстоюють в Україні зверхність способу життя іншої спільноти, її культури. Ці люди або не розуміють, що чинять, або роблять це свідомо, діють на користь інших держав. Це що, нормально? Це носії нетрадиційної політичної орієнтації. Джерело цих ненормальностей – філософія ущербної людини „бути поза нацією", де наявна упередженість– „усе, що завгодно прийму, тільки не українське”. Люди з такою філософією у купі із російськими шовіністами провокують руйнівні суспільні процеси.

Зогляду на трагедії минулого, такі люди не опоненти патріотам, а вороги потенційні вбивці. Чи не готуються вони втілювати ідею „золотого мільярда”? Є загроза громадянам України безпосередньо від таких людців стати жертвою проекту, що розв’язувутиме проблему перенаселення планети. Досвід совєтської влади масового винищення людей може стати їм у пригоді за нинішньої байдужості людей до тих злочинів. Українське суспільство мусить викинути їх із свого культурного, інтелектуального, політичного й економічного життя. Це ті незаконопачені шпарини, через які український човен води повен, а тому і неспроможний набрати швидкості у перегонах народів.

В українському суспільстві, особливо на національно вихолощених Сході та Півдні, чимало людей вороже ставляться до українського національно-визвольного руху, зокрема на заході України 1942 - 1954 роках. Захід України був тим вказівником, що спрямовував українця на національний шлях розвитку, як і на початку 17 століття в особі видатних людей того часу - галичан Петра Конашевича-Сагайдачного, Єлисея Плетенецького, Памва Беринди, Лаврентія Зизанія, Йова Борецького – київського митрополита. У 1942 - 1954 роках, на заході України люди вели національно-визвольну боротьбу за право жити своїм життям, право бути народом, а не бути для когось людською отарою, „чєловєчєскім ресурсом”. У свідомості зденаціоналізованих громадян переставлені місцями причини і наслідки, або ж просто проігноровані причини. Постає питання: як з такою логікою, з російсько-совєтськими симпатіями, з антипатіями до України щось будувати та ще й претензії всім висувати за недоладне життя? Це однозначно ворожа і руйнівна для українського громадянина логіка.

Постає чергове питання, а чи спроможна українська молодь - наші діти і онуки, успадкувавши таку логіку, конкурувати з навколишнім світом? Молодим людям не прищеплено почуття патріотизму чуття єдиної родини (команди-нації), їхні мрії далі великих грошей не сягають, а свою справу їм треба починати з нуля. З цих причин загальне добро для молоді є поняттям абстрактним, вона не відчуває своєї причетності до нього. Але ж добробут, безпека переважної більшості громадян залежить від стану загального добра, а тому неприпустимо залишати усе так, як є.

Сподівання на покращення життя до рівня європейського пересічних громадянам, є марними, допоки вони живуть за чужими програмами, за чужою логікою, залишаються ментально „русско-украйонством" – „ні то, ні сьо” (невідповідність глибинної природи українця його мисленню і діям, не мають чітких національних орієнтирів). Цей неприродний стан речей дає змогу великим маніпуляторам втілювати свої плани щодо відновлення власності на людину. Відбудеться це за умови переходу української власності, разом із землею, до рук купки олігархів.

Щоб українцям не вляпатись у чергову халепу, не завести себе і своїх нащадків у неорабство, необхідно позбутися руйнівного стилю мислення, формувати національну систему координат.

Чекайте на продовження

Олександр